Південний архів (історичні науки)

ТРАНСФОРМАЦІЯ ЗМІСТУ КУРСУ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ОСВІТИ ДЛЯ 10 КЛАСУ: НОВІ АСПЕКТИ В УМОВАХ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

2025-09-10T06:15:25+00:00

Метою статті є аналіз трансформації змісту шкільного курсу «Громадянської освіти», що формує демократичну ідентичність учнів, у контексті повномасштабної війни в Україні. Дослідження спрямоване на визначення нових змістових акцентів, які потребують включення до оновленої програми, зокрема в умовах воєнного стану, психологічних викликів та інформаційної загрози.Методи дослідження базуються на критичному аналізі чинних навчальних програм, нормативно-правових актів, висновків освітніх експертів, а також на порівняльному аналізі європейських моделей громадянської освіти, зокрема “Reference Framework of Competences for Democratic Culture”.Результатом дослідження є обґрунтованння необхідності включення до шкільного курсу нових тем, таких як: міжнародне гуманітарне право, захист прав внутрішньо переміщених осіб, діяльність правозахисних інституцій, основи психологічної саморегуляції, медіаграмотність і цифрова безпека, участь молоді у волонтерських та громадських ініціативах. Наголошується на важливості формування у школярів усвідомлення європейського напряму розвитку України.У висновках підкреслено, що оновлення змісту дисципліни має базуватися на засадах стійкості, правової свідомості, соціальної активності та критичного мислення. Реформування передбачає також впровадження сучасних методик – проєктного навчання, міжпредметних інтеграцій, співпраці з громадськими організаціями та застосування реальних кейсів. Це забезпечить формування громадянських компетентностей, необхідних для адаптації в умовах війни, післявоєнної відбудови та розвитку демократичного суспільства.

ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ У СФЕРІ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ, ВИКЛИКАНІ РЕВОЛЮЦІЄЮ ГІДНОСТІ В УКРАЇНІ

2025-09-10T06:19:15+00:00

Мета статті – висвітлити трансформаційні процеси у сфері культури і мистецтва, викликані Революцією гідності та актуалізувати необхідність усвідомлення масштабів зазначених трансформацій в ході революції і їх значення для українського суспільства. Методологія дослідження базується на застосуванні загальнонаукових та спеціальних методів пізнання, зокрема системного підходу, аналізу, синтезу, логічного методу, методу візуалізації результатів дослідження. Результати роботи полягають у визначенні характеру трансформаційних процесів у сфері культури і мистецтва, викликаних Революцією гідності та в узагальненні поглядів науковців щодо їх ролі в революційних процесах та значенні для українського суспільства. Встановлено і прояснено генетичний зв’язок подій Революції гідності з напрямком подальшого соціокультурного розвитку України, усвідомлення майбутнього, в якому доведеться жити наступним поколінням, що постає актуальним завданням подальших наукових досліджень. Висновки. Виокремлення та висвітлення конкретних культурних й мистецьких проявів, привнесених Революцією гідності, а саме: в журналістиці та літературі, поезії, українській пісні, музиці, в усіх формах і жанрах образотворчого мистецтва, плакатній графіці, мистецтві фотографії, арт-інсталяції, перформансу, в кінематографі, музейному мистецтві тощо показало, що вони мали вагомий вплив на хід революції та на післяреволюційні зміни в українському суспільстві, активізували розвиток усіх сфер культури і мистецтва. Після перемоги революції, у післямайданний період ці трансформації надали перспективу подальшого розвитку культури і мистецтва. Попри широкий спектр відображення в історіографічних джерелах перебігу і проблем Революції гідності, на нашу думку, трансформаційні процеси у сфері культури, привнесені революцією, з огляду на їх значимість і масштабність потребують всебічного осмислення, дослідження та збереження в історичній пам’яті.

«ІСПАНСЬКІ ДІТИ» УКРАЇНИ: ЕМІГРАНТИ З ІСПАНІЇ У ДНІПРОПЕТРОВСЬКУ ТА ОБЛАСТІ У 1950-Х – 1980-Х РР.

2025-09-10T06:23:37+00:00

Мета дослідження – охарактеризувати умови появи, становище та особливості існування іспанської громади у Дніпропетровську та області у 1950-х – 1980-х рр. у контексті історії іспанської еміграції до СРСР, зумовленої подіями громадянської війни в Іспанії 1936–1939 рр. В основу розвідки покладено неопубліковані документи з Державного архіву Дніпропетровської області, матеріали регіональної періодики, спогади іспанських емігрантів, результати досліджень, присвячених іспанській еміграції в СРСР. Методи. Дослідження виконано на перехресті регіональної, локальної історії та історії міжнародних відносин, було застосовано загальнонаукові та спеціальні історичні методи (історико-генетичний, компаративний, історико-хронологічний, біографічний тощо). Результати. З 1950-х р. відбулося чергове розселення іспанських емігрантів, в основному так званих «іспанських дітей», у межах СРСР, де частину з них було розташовано у промислових регіонах України, зокрема у Дніпропетровській області. Географія розселення іспанців була обмежена містами (Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Дніпродзержинськ, Марганець, Нікополь), де існувала можливість працевлаштування та забезпечення належними (з погляду радянської влади) умовами проживання. Загальна кількість іспанців в області на 1960 р. становила 152 особи. Попри прагнення влади максимально вирішити всі побутові й соціальні проблеми, частина іспанців були незадоволені умовами проживання й наданою роботою, хоча більшість намагалися адаптуватися до них. Цьому сприяла можливість отримати освіту, зробити кар’єру, що було малоймовірним для багатьох емігрантів на батьківщині. Значну матеріальну допомогу емігрантам надавав Червоний Хрест.У Дніпропетровську було створено іспанський центр, обласний комітет Комуністичної партії Іспанії, які опікувалися життям громади. Існувало земляцтво у Кривому Розі. До 1971 р. у Дніпропетровську діяв інтернаціональний клуб «Дружба», який було закрито після розколу серед іспанських комуністів з «чехословацького питання». Висновки. Іспанців в СРСР, безпосередньо у Дніпропетровській області можна назвати діаспорою у тому сенсі, що вони мали можливості зберігати, хай з обмеженнями, свою ідентичність на етнічному, інституційному рівні. Регіональна влада, керівництво підприємств та установ, де працювали, навчалися іспанці, усіляко сприяли їх інтеграції до колективів, культивували головні ідеологеми СРСР щодо своєї ролі у подіях громадянської війни в Іспанії. З середини 1980-х рр. переважна частина іспанців почали активно виїжджати на батьківщину. Більшість зберегли «радянську» ідентичність. Перспективи дослідження – у написанні історії «іспанських дітей» України, загалом іспанської політичної еміграції в Україні, що значно збагатить уявлення про зміст та сутність радянсько-іспанських відносин та заповнить лакуну в історії українсько-іспанських зв’язків новітнього часу.

ІСТОРІОГРАФІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ НА ПОЧАТКОВИХ ЕТАПАХ ПІДПІЛЛЯ

2025-09-10T06:29:08+00:00

Метою статті є всебічний історіографічний аналіз дослідження початку підпільної діяльності Української греко-католицької церкви (УГКЦ) на теренах Західної України. Автори прагнуть простежити еволюцію підходів до цієї проблематики в різних історичних та ідеологічних контекстах, виявити головні наративи та концептуальні рамки, у межах яких інтерпретувалась діяльність УГКЦ. Методологія статті базується на міждисциплінарному підході, що поєднує історіографічний аналіз, теорії історичної та культурної пам’яті, постколоніальних студіях та дискурс-аналізі. Застосовано також підходи історії повсякдення для глибшого осмислення життєвого виміру підпільної релігійної практики. Основний зміст статті складає системний огляд основних етапів розвитку історіографії дослідження УГКЦ в умовах підпілля. Проаналізовано радянську історіографію 1940–1980-х рр., яка через ідеологічну оптику презентувала УГКЦ як «антирадянський елемент» та «агента Ватикану», заперечуючи факт релігійних переслідувань і подаючи насильницьку ліквідацію Церкви «як добровільне возз’єднання з православ’ям». Діаспорна історіографія 1940–1980-х рр. подає УГКЦ, як духовний опір тоталітаризму, трактує її переслідування як акт геноциду релігійного життя українців, акцентуючи на збереженні церковної та національної ідентичності. Пострадянська українська історіографія 1990–2000-х рр. завдяки введенню до наукового обігу архівних джерел з фондів СБУ, МВС та ЦДАГО здійснила переосмислення подій, вперше об’єктивно висвітила механізми насильницької ліквідації УГКЦ, діяльність підпільного єпископату та духовентства. Західна наукова історіографія аналізує УГКЦ, як приклад релігійного опору тоталітарній системі, включаючи її в ширший контекст репресивної політики СРСР щодо релігійних інституцій та дослідження релігійної свободи в Центрально-Східній Європі. У висновках стверджується, що історіографія підпільної діяльності УГКЦ еволюціонувала від жорстко ідеологічних радянських трактувань до сучасних багаторівневих інтерпретацій, що враховують політичні, культурні та духовні аспекти опору Церкви радянській репресивній системі. Наголошено на важливості подальших міждисциплінарних досліджень, які дозволять глибше зрозуміти феномен підпільного існування Церкви як складову української історичної пам’яті та національної ідентичності.

ЗБЕРЕЖЕННЯ ПАМ’ЯТІ ПРО ЗАГИБЛИХ ВОЇНІВ ХЕРСОНА ЯК ЧИННИК ФОРМУВАННЯ ЛОКАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

2025-09-10T06:32:22+00:00

Метою статті є дослідження процесів збереження пам’яті про загиблих воїнів Херсона в контексті формування локальної ідентичності міської громади в умовах повномасштабної війни проти України. Автор акцентує увагу на усній історії як на ключовому методі збору історичного матеріалу, що дозволяє фіксувати живу, емоційну пам’ять родичів і близьких загиблих учасників подій. У центрі дослідження – механізми формування колективної пам’яті, трансормація локальних ідентичностей у прикордонному місті під час окупації 2022 р., а також соціокультурне значення вшанування загиблих як морального й об’єднавчого ресурсу громади. Методологічну основу становлять підходи усної історії, джерелознавчий аналіз інтерв’ю з місцевими жителями, критичний аналіз наратива пам’яті, елементи мікроісторії та історичної антропології. Особливу увагу приділено реконструкції локального воєнного досвіду херсонців через призму особистих свідчень, які виступають як важливе джерело для осмислення не лише фактів, а й ціннісної складової історичної реальності. Наукова новизна статті полягає у фокусі на специфіці локальної пам’яті в умовах сучасної війни, що відбувається на сучасному етапі, а також у введенні до наукового обігу нового емпіричного матеріалу – усних свідчень жителів Херсона про події захисту міста в перші дні вторгнення та вшанування полеглих. Це дозволяє по-новому подивитися на роль пам’яті як чинника громадської мобілізації, соціальної єдності та національного самоствердження.У межах дослідження виявлено, що збереження пам’яті про загиблих воїнів Херсона постає не лише як історичне завдання, а як активний чинник творення локальної ідентичності, що заснована на спільному досвіді, цінностях та моральній відповідальності. Стаття підкреслює важливість інтеграції усної історії у ширші національні історіографічні та освітні практики задля повноцінного збереження пам’яті в умовах війни. У висновках наголошується, що збереження пам’яті про загиблих захисників не лише виконує функцію морального обов’язку перед минулим, а й формує основи майбутнього – через закріплення цінностей спротиву, гідності та відповідальності у колективній свідомості громади. Пам’ять у цьому випадку є не лише об’єктом історичного дослідження, а й активним соціальним ресурсом у боротьбі за ідентичність і гідність нації.

СВЯТОСЛАВ КАРАВАНСЬКИЙ В УКРАЇНСЬКОМУ ДИСИДЕНТСЬКОМУ РУСІ (1960-ТІ – 1970-ТІ РР.)

2025-09-10T06:35:12+00:00

Мета статті – всебічний та комплексний аналіз участі Святослава Караванського в українському дисидентському русі від початку 1960-х рр. до кінця 1970-х рр. Методологічною основою статті виступили принципи об’єктивності, історизму, всебічності, наступності, а також комплекс спеціально-історичних і загальнонаукових методів. У роботі використано методи аналізу та синтезу, ретроспективний, проблемно-хронологічний, метод порівняння та зіставлення інформації з різних джерел. Результати та висновки. Життєвий шлях С. Караванського у 1960-х – 1970-х рр. є вражаючим прикладом непохитної вірності ідеалам національного відродження, громадянської гідності та інтелектуального спротиву радянському тоталітаризмові. Його діяльність у рамках українського дисидентського руху вийшла далеко за межі особистого протесту – вона набрала характеру тривалої і послідовної боротьби, що поєднувала культурно-просвітницький, публіцистичний, мовознавчий та правозахисний аспекти. Святослав Караванський виступав не лише проти політичних репресій, а й проти глибших процесів русифікації та знищення національної ідентичності. Його публічні звернення, протестні листи, літературна і наукова діяльність, зокрема створення «Словника українських рим» і публікації статей, стали важливими актами опору, спрямованими як на внутрішню аудиторію, так і на міжнародну спільноту. Ув’язнення С. Караванського не зламало його духу, а лише поглибило його переконання. Активність дисидента в таборах, участь у створенні «Кодексу честі політв’язня», голодування, вступ до Української Гельсінської групи свідчать про його перехід від індивідуального до колективного, структурованого опору. Досвід С. Караванського демонструє, що українське дисидентство не було однорідним явищем, а мало всередині себе різні стратегії й підходи до боротьби. При цьому С. Караванський уособлював найбільш рішучу, активну лінію спротиву, в якій поєднувалися особиста жертовність, інтелектуальна праця та стратегічне бачення. Його внесок у збереження української національної ідентичності, правозахисну боротьбу та інтелектуальну спадщину є безумовно вагомим і заслуговує на глибоке наукове осмислення й належне вшанування.

У ПОШУКАХ НЕІСНУЮЧОЇ СІЧІ: ДЕКОНСТРУКЦІЯ ІСТОРІОГРАФІЧНОГО МІФУ

2025-09-10T06:38:14+00:00

Мета статті – на основі комплексного аналізу історичних джерел, картографічних матеріалів та супутникових знімків із залученням сучасних ГІС-технологій, верифікувати існуючі наукові гіпотези щодо місця розташування так званої Базавлуцької Січі та спростувати історіографічний конструкт її існування як стаціонарного укріпленого військово-адміністративного центру. Методи дослідження залучено як загальнонаукові (аналізу та синтезу), так і спеціальні історичні: картографічний, джерелознавчий і метод геоінформаційних систем. Результати дослідження. Спростовано усталене в історіографії уявлення про існування Базавлуцької Січі як сталого, стаціонарного укріплення запорозького козацтва у Великому Лузі впродовж 1593–1638 рр. На основі аналізу широкого кола писемних джерел, історіографії XVIII–XXI століть, картографічних матеріалів та супутникових знімків із використанням ГІС-технологій встановлено, що: Базавлуцька Січ є історіографічним конструктом, сформованим у другій половині XIX ст. під впливом романтичної інтерпретації минулого та спроби заповнити прогалини у джерелах без належної верифікації. Висновки. У результаті проведеного дослідження, здійснено верифікацію припущень щодо місця розташування так званої Базавлуцької Січі. Аналіз виявив відсутність сталої традиції локалізації цього укріплення в історичних джерелах. Основні наративи, які впродовж XIX століття формували уявлення про Базавлуцьку Січ, базуються фактично лише на свідченні Е. Ляссоти 1593 р. Воно жодного разу не повторюється у наступних документах і не підтверджується археологічно. Застосування ГІС-методу дозволило порівняти уявний картографічний образ Січі з реальними ландшафтами Великого Лугу, відкритими після осушення Каховського водосховища внаслідок підриву ГЕС у 2023 році.Дослідження виявило, що упродовж 1593–1638 років козаки дійсно використовували терени Великого Лугу як місця тимчасового базування. Проте не існує жодних джерельних підстав стверджувати про наявність постійного, стаціонарного укріплення, яке відповідало б ознакам Січі як козацького політико-адміністративного і військового центру.

ПОЛІТИЧНІ ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ В УГОРЩИНІ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ – З ОСЕНІ 1918 ДО 1921 РОКУ

2025-09-10T06:42:28+00:00

У статті описуються складні політичні та соціально-економічні трансформації, що відбувалися в Угорщині після розпаду Австро-Угорської імперії внаслідок поразки у Першій світовій війні.Метою дослідження є комплексний аналіз причин і наслідків політичної нестабільності, революційних змін, зовнішньо- політичних викликів та соціально-економічної кризи, що охопила Угорщину в період з осені 1918 до весни 1921 року. У центрі уваги – діяльність уряду графа Мігая Карої, спроби збереження територіальної цілісності країни, пошуки демократичного устрою та реакція на виклики з боку новоутворених держав Центрально-Східної Європи, а також прагнення модернізації державного апарату й адаптації до нових геополітичних умов. Аналізуються також ідеологічні конфлікти, суспільна мобілізація, культурні зрушення та роль інтелігенції в революційних процесах.Актуальність теми зумовлена потребою переосмислення досвіду постімперських трансформацій у Центрально-Східній Європі, які мають багато паралелей із сучасними процесами державотворення, втрати територій, пошуку політичної легітимності та боротьби за міжнародне визнання. Розуміння глибинних причин кризи угорської державності допомагає краще осмислити виклики, з якими стикаються нові або трансформовані держави у постконфліктних умовах.Методи дослідження включають історико-порівняльний аналіз, системний підхід та міждисциплінарну методологію, яка дозволила простежити вплив зовнішніх і внутрішніх чинників на трансформацію угорської державності.У результаті дослідження виявлено, що політика уряду М. Карої, попри прогресивні реформи (демократизація, земельне питання, створення республіки), не змогла зупинити процес територіального розпаду та глибокої політичної кризи. Відсутність стабільної армії, слабкий зовнішньополітичний вплив, революційні настрої в країні, спротив з боку старої політичної еліти та агресивна політика сусідніх держав (Румунії, Чехословаччини, Королівства СХС) призвели до дестабілізації. Пропозиція створення «Східної Швейцарії» не отримала підтримки. Соціальні протести, зростання радикальних настроїв, селянські бунти та слабкість адміністративного апарату остаточно підірвали легітимність уряду. Висновки: дослідження показало, що незважаючи на щире прагнення демократичних реформ, політика М. Карої зазнала краху в умовах зовнішньої ізоляції, внутрішнього хаосу та військової беззахисності. Вивчення цього періоду дозволяє краще зрозуміти природу політичної кризи, характер постімперських трансформацій та формування модерної угорської державності.

ВСЕЛЕНСЬКИЙ ХАРАКТЕР КАТОЛИЦЬКОЇ АКЦІЇ У СВІТЛІ ДІЯЛЬНОСТІ ЄПИСКОПА ГРИГОРІЯ ХОМИШИНА

2025-09-10T06:45:09+00:00

Мета дослідження – на основі документів, зокрема, папських енциклік, пастирських послань та творів Григорія Хомишина проаналізувати особливості втілення й реалізації ідей Католицької Акції в Станіславівській єпархії, з’ясувати, яким чином ініціативи єпископа Г. Хомишина відповідали вселенським принципам світського апостольства. Методологічна основа. У дослідженні застосовано історико-порівняльний та історико-хронологічний методи, аналізу й синтезу, синхронного і діахронного аналізу, принципи об’єктивності та неупередженості.Результати дослідження. У першій половині ХХ ст. Католицька Акція стала провідною формою апостольства мирян у Католицькій Церкві. Для Греко-Католицької Церкви на українських землях цей рух набував особливого значення у зв’язку з викликами модернізації, секуляризації та впливом ідеологій. Особливу роль у впровадженні Католицької Акції на теренах Станіславівської єпархії відіграв єпископ Г. Хомишин (1867–1945), діяльність якого виходила за межі локального, набуваючи вселенського характеру. У ході дослідження встановлено, що Католицька Акція в Станіславівській єпархії мала чітку мету та спиралась на ідеї пап Пія X та Пія XI. Особливу роль у її реалізації відігравали інституції, створені з ініціативи єпископа Г. Хомишина, зокрема, культурно-просвітницькі регіональні осередки товариства «Скала». Г. Хомишин, на відміну від митрополита А. Шептицького, наголошував на римоцентризмі та жорсткій церковній дисципліні, що наближало його бачення проблеми до західноєвропейського зразка.Висновки. Католицька Акція в Станіславівській єпархії постала як приклад гармонійного поєднання вселенської ідеї з місцевими церковними традиціями та історичним контекстом міжвоєнної доби. Її впровадження сприяло духовному оновленню, формуванню активного мирянства та заклало основи для майбутнього розуміння ролі вірян у Церкві. Досвід Г. Хомишина заслуговує на глибше осмислення у сучасному релігієзнавчому та історико-богословському дискурсі.