Південний архів (історичні науки)

EXEMPLA ЯКОВА ВІТРІЙСЬКОГО ТА ЙОГО ПРОПОВІДНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ

2026-01-05T07:56:29+00:00

Стаття комплексно висвітлює постать Якова Вітрійського (Jacobus de Vitriaco, Jacques de Vitry) – видатного французького проповідника, історика та церковного діяча ХII – ХIII століть.Метою розвідки є висвітлення біографії Якова Вітрійського, зокрема його проповідницької діяльності, шляхом аналізу різних історичних джерел, включно зі збіркою Sermones vulgares. Методологічною основою статті є загальнонаукові принципи історизму, об’єктивності й системності; спеціально-історичні методи: історико-типологічний, проблемно-хронологічний, проблемно-історіографічний, порівняльно-історичний; різноманітні джерелознавчі прийоми вивчення історичних пам’яток часів Середньовіччя. Завдяки біографічному методу, вивчення життєвих стратегій видатного священнослужителя пов’язується з його світоглядними позиціями, соціальним походженням та рештою обставин успішного розвитку кар’єри кардинала. Герменевтичні та семіотичні підходи дозволяють провести якісний мікроісторичний аналіз тексту. Деконструкція же окремих exemplorum Якова Вітрійського сприяє виявленню позасвідомісних мовних кліше, які разом з іншими словесними формулами та стійкими метафорами доводять повторюваність структури проповідей.Наукова новизна. Стаття показує видатну роль проповідницької практики Якова Вітрійського в організації Хрестових походів, уточнює значення «прикладів» у релігійному та культурному житті Західної Європи ХII – XIII століть. Доведено, що проповіді Якова Вітрійського стали важливим каналом поширення ідеї необхідності Хрестових походів. Простежено взаємозв’язок особистісних мотивів, соціальних та релігійних ідей, життєвих обставин в його рішенні присвятити себе місіонерству.Вперше exempla були досліджені крізь призму т.зв. історії емоцій. У розвідці сформульовані перспективи подальших досліджень проповідницької діяльності та творів Якова Вітрійського.Bисновки. Автори визначили головні етапи проповідницької діяльності Якова Вітрійського й особливості його творчості, дослідили специфіку середньовічних exemplorum як джерел, їхню дидактичну функцію, особистісні, соціальні та релігійні мотиви, а також способи відтворення емоцій – страху, гніву, сорому, роздратування – у взаємодії з моральними принципами й богословською символікою. Розглядаються також зв’язки між художніми прийомами високопоставленого священика, його особистим життєвим досвідом і завданнями Хрестових походів. Exempla Якова Вітрійського відігравали вагому роль у релігійному та культурному житті Західної Європи часів Високого Середньовіччя. У тексті проілюстровано, як через доступну й образну мову автор поєднував реалії повсякдення з універсальними моральними категоріями. Зроблено висновок, що exempla Якова Вітрійського не лише відображають духовно-моральний стан середньовічного суспільства, а й демонструють певну сталість моделей людської поведінки, спільних для різних історичних епох.

БІЖЕНЦІ З НАЦИСТСЬКОЇ НІМЕЧЧИНИ: НЕЛЕГАЛЬНИЙ ПЕРЕТИН КОРДОНУ З СРСР У 1939–1941 РР.

2026-01-05T08:00:26+00:00

Мета дослідження – вказати на соціальні, політичні та правові особливості, які змушували людей до нелегального перетину кордону між Нацистською Німеччиною та СРСР у 1939–1941 роках. В основу розвідки покладено неопубліковані документи з Державного архіву Львівської області (ДАЛО) та Галузевого Державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ). Досліджено кримінальні справи на осіб, що були засуджені особливими нарадами при МДБ (МВС) СРСР. Методи. Фундаментальними принципами запропонованого наукового дослідження є: історизм, об'єктивний аналіз подій та фактів, незалежно від політичних чи ідеологічних нашарувань. Основою дослідження є застосування історичних, логічних, системно-структурних методів.Також ми використовуватимемо такі наукові методи: аналітичний, проблемно-хронологічний та біографічний. Застосування цих методів сприятиме аналізу конкретної проблеми історичного дослідження. Результати. Питання про те, як міжнародне право міжвоєнної доби та діюча практика міждержавних відносин тлумачили право націй на самовизначення та формальні вимоги для його здійснення є важливим також для аналізу потреб та можливостей населення до здійснення мобільності. У статті досліджено особливості нелегального перетину кордону у 1939–1941 роках між СРСР та нацистською Німеччиною. Наведено конкретні приклади покарань за порушення встановленого тоталітарними країнами кордону. Міждержавні кордони в Європі в період між двома світовими війнами у багатьох випадках не відповідали параметрам етнічного розмежування; за межами національних держав перебували мільйонні маси представників передусім тих народів, чиї інтереси не були враховані на Версальській конференції. Численні випадки появи біженців у СРСР з територій, контрольованих нацистською Німеччиною, відбулися вже восени 1939 року. Висновки. На основі результатів аналізу архівних матеріалів зроблено висновок про репресивну діяльність радянського тоталітарного режиму, який полягав у суворому покаранні біженців та тих, хто потребував тимчасового захисту від нацистської політики гітлерівської Німеччини. Аналіз кримінальних справ дав можливість більш детально вивчити мотиви біженців, їхній шлях та подальшу долю. Розгляд окремих випадків підтвердив політичну вмотивованість слідчих та судових органів, репресивно-каральної системи в СРСР. Знаючи про попередній тоталітарний досвід суспільно-правових відносин у нацистській Німеччині, тисячі євреїв, іноді об’єднуючись в групи по кількадесят чоловік, вирушали до СРСР. В Радянському союзі часто таких втікачів від репресій чекала зустріч із органами держбезпеки. Іноді за звинуваченням у «незаконному перетині кордону» засуджені отримували від трьох до восьми років виправно-трудових таборів. Радянський та нацистський тоталітарні режими використовували біженців для своїх політичних цілей, гомогенізації суспільства та залякування решти громадян.

ПРАКТИКИ ВИЖИВАННЯ ТА СПРОТИВУ ГОЛОКОСТУ: ВЗАЄМОДІЯ ТА ВЗАЄМОДОПОМОГА (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ІНТЕРВ’Ю, ЗІБРАНИМИ НА ТЕРИТОРІЇ ХЕРСОНСЬКОЇ ОБЛАСТІ)

2026-01-05T08:30:01+00:00

Метою дослідження є вивчення індивідуальних і колективних практик виживання під час Голокосту на Півдні України на основі усних свідчень, зібраних у межах проєкту «Голоси» Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» (Київ, 2020). Дослідження спрямоване на реконструкцію механізмів виживання, визначення чинників, які сприяли порятунку, а також аналіз форм соціальної взаємодії, морального вибору й взаємодопомоги в умовах окупаційного режиму. Методи дослідження. У роботі застосовано методи усної історії, мікроісторії та історії повсякдення у поєднанні з архівною верифікацією свідчень. Використано порівняльний і контекстуальний підходи для виявлення регіональних особливостей стратегій виживання та співвіднесення індивідуальних наративів із ширшим соціально-політичним контекстом нацистської окупації України. Триангуляція джерел – інтерв’ю, архівних документів та музейних матеріалів забезпечує достовірність і комплексність висновків. Результати. Отримані свідчення розкривають різноманітні форми допомоги з боку родичів, сусідів, духовенства, а подекуди – навіть колаборантів.Особлива увага приділена ролі неєврейських членів «змішаних» родин, де матері часто розробляли цілі стратегії для порятунку дітей. Зафіксовано випадки самопожертви заради дітей, формального «вихрещення» як способу порятунку, прихистку дітей та дорослих у домівках неєвреїв. Ці історії демонструють водночас моральну мужність і неоднозначність людської поведінки в умовах окупації. У свідченнях також простежуються післявоєнні практики замовчування та трансформації родинної пам’яті, які зберігають відбитки колективної травми, і відбуваються під впливом «prosthetic» memory.Висновки. Результати дослідження підтверджують, що виживання під час Голокосту на Півдні України залежало не лише від випадку, а й від мережі міжособистісних зв’язків, неформальної взаємодії та морального вибору окремих людей. Дослідження показує, що свідчення очевидців розкривають мікроісторичний вимір Голокосту на Півдні України, у якому індивідуальні та локальні практики вписуються в ширший соціальний контекст насильства, виживання й пам’яті. Документування подібних історій має вагоме значення для збереження історичної пам’яті, подолання стереотипів і розвитку міжнаціонального діалогу.

УКРАЇНСЬКО-МОЛДАВСЬКІ ВЗАЄМИНИ ЧАСІВ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО У КОНТЕКСТІ ПОШУКУ МІЖНАРОДНИХ ГАРАНТІЙ УКРАЇНСЬКОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

2026-01-05T08:33:46+00:00

Мета статті – наукове дослідження молдавського напряму зовнішньої політики Богдана Хмельницького в контексті формування української козацької державності у середині XVII ст. Автор аналізує плани гетьмана щодо легітимізації власної влади, спроби налагодження династичних зв’язків та військово-політичних союзів з Молдавським князівством як одного з ключових чинників реалізації державотворчої стратегії. Методологічною основою статті є ринципи об’єктивності, історизму, всебічності, наступності, а таклж компаративний аналіз дипломатичних документів; історіографічний підхід, що у комплексі дозволило комплексно дослідити проблему. У роботі застосовано міждисциплінарний підхід із залученням даних політичної історії, історії міжнародних відносин та соціальної історії. Результати та висновки. Встановлено, що молдавський проект Хмельницького був спробою інтегрувати Гетьманщину у систему міжнародних відносин Східної Європи шляхом династичного шлюбу його сина Тимофія з Розандою Лупу. Це мало на меті піднести статус гетьманської династії до рівня європейських монархічних домів та забезпечити стабільний тил у боротьбі проти Речі Посполитої. Незважаючи на короткочасні успіхи, зокрема перемогу під Батогом та укладення україно-молдавського союзу, внутрішня опозиція в Молдавії та зовнішній тиск з боку Османської імперії, Трансільванії та Польщі призвели до краху планів. Поразка під Сучавою 1653 р. і загибель Тимофія Хмельницького стали ключовим моментом, що змусив гетьмана відмовитися від молдавського вектора та переорієнтувати зовнішню політику на союз з Московією та Портою.Молдавський проект був важливою складовою політичної стратегії Хмельницького, спрямованої на створення української незалежної держави. Його провал продемонстрував залежність гетьманської дипломатії від міжнародних обставин і внутрішніх суперечностей у сусідніх країнах. Досвід цих взаємин дозволяє зрозуміти складність процесів формування української державності у XVII ст. та окреслити перспективи подальших досліджень, зокрема в контексті українсько-османських та українсько-трансільванських відносин.

МІЖ ТИСКОМ ДЕРЖАВИ Й ЦЕРКОВНОЮ МІСІЄЮ: ДІЯЛЬНІСТЬ ПРАВОСЛАВНОГО ДУХОВЕНСТВА У ФОРМУВАННІ МАЙБУТНІХ СЕМІНАРИСТІВ В УРСР (ДРУГА ПОЛОВИНА ХХ СТ.)

2026-01-05T08:36:17+00:00

Метою дослідження є виявлення форм і механізмів участі православного духовенства УРСР у підготовці майбутніх семінаристів у другій половині ХХ ст., з огляду на обмеження релігійної освіти та антирелігійну політику радянської влади.Методами дослідження стали проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, описовий, реконструктивний, а також метод конкретного аналізу історичних джерел. Результати дослідження. Проаналізовано участь православного духовенства УРСР у підготовці майбутніх семінаристів у другій половині ХХ ст. на тлі обмежень релігійної освіти та антирелігійної політики радянської влади. Розкрито легальні, напівлегальні й нелегальні форми залучення молоді до духовного життя, включно з богослужбовою практикою, індивідуальним наставництвом і неформальним релігійним навчанням. Простежено роль священників як носіїв релігійної тяглості, духовних наставників і посередників у формуванні пастирських кадрів. З’ясовано, що неформальна діяльність духовенства з підготовки молоді до пастирського служіння стала формою латентного опору радянській антирелігійній політиці й передумовою релігійного відродження кінця 1980-х років. Висновки. Православне духовенство в УРСР у другій половині ХХ ст. відігравало не лише релігійно-обрядову, а й освітньо-виховну роль, перебираючи на себе функції духовного наставництва та початкової богословської освіти в умовах жорстких обмежень. Формуючи неформальні механізми підготовки майбутніх пастирів, парафіяльні священники розробили цілу низку адаптаційних практик, що поєднували участь у богослужіннях, релігійне виховання в родинах, індивідуальні бесіди, надання доступу до духовної літератури, а також підтримку абіітурієнтів на всіх етапах вступу до семінарій. Ці процеси набули як спонтанного, так і системного характеру в межах церковних громад. Особливістю виявлених практик було їхнє глибоке вкорінення у локальне релігійне середовище та залежність від особистої ініціативи священника, що свідчить про значущу роль людського фактора в процесі збереження та трансляції релігійної традиції. Наявність прихованих моделей духовного навчання та опіки свідчить про життєздатність церковної спільноти навіть в умовах ідеологічного контролю й переслідувань.

НА КІСТКАХ: ВТОРИННЕ ВИКОРИСТАННЯ ВІДХОДІВ В УКРАЇНСЬКІЙ РСР У 1920-Х–НА ПОЧАТКУ 1930-Х РОКІВ

2026-01-05T08:42:59+00:00

Мета статті – проаналізувати становлення державної політики вторинного використання кісток у ранньорадянській Україні з акцентом на потреби радянської промисловості, простори, методи та проблеми збирання, головних акторів та відносини між ними під час цієї діяльності. Новизна дослідження полягає у відсутності спеціального ґрунтовного аналізу, присвяченого саме кісткам, тому стаття заповнює існуючу наукову прогалину. Методологія: основою розвідки стали документи українських архівів, що раніше не вводилися в науковий обіг, матеріали радянської преси та науково-популярної літератури відповідного періоду, а також статистичні колекції. Висновки: Зроблено висновок, що кейс збирання кісток є показовим з перспективи ранньорадянської системи управління ресурсами та відображає в мініатюрі організацію ресайклінгу відходів у 1920-х – на початку 1930-х років. Показано, що вже в цей період у СРСР формувалася модель видобутку ресурсів із периферійних республік, де відходи розглядалися як цінний ресурс нарівні із зерном, лісами, вугіллям, газом і водою. Виявлено тяглість практик збору до традицій Російської імперії та одночасно показано зв’язок між індустріалізацією, урбанізацією та появою нових просторів і методів збирання відходів. Показано, що навіть у період НЕПу адміністративна модель ресайклінгу демонструвала прагнення влади контролювати потоки ресурсів через планову економіку та вертикаль управління, залучаючи державних і приватних заготівельників. Водночас несумісні підходи, дисбаланси між собівартістю та закупівельною ціною, низька мотивація працівників і населення призводили до системних проблем, невиконання планів та гострої конкуренції між заготівельниками, які одночасно були партнерами і конкурентами. Поставлено питання про економічну ефективність ранньорадянського ресайклінгу кісток, яка компенсувалася важливою політичною функцією: підпорядкування економіки республіки директивам центру, демонстрацію мобілізаційного потенціалу периферійних ресурсів та спроможності радянської системи їх ефективно залучати.

СОЦІАЛЬНІ МЕДІА ЯК ІНСТРУМЕНТ ПОШИРЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ ТА КАТАЛІЗАТОР СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ЗРУШЕНЬ В ХОДІ РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ

2026-01-05T08:46:42+00:00

Актуальність дослідження зумовлена визначальною роллю соціальних медіа в сучасних суспільно-політичних процесах та їхнім особливим значенням під час Революції Гідності в Україні. У цей період цифрові платформи виступили ефективним простором для мобілізації громадян, поширення альтернативної інформації та формування горизонтальних зв’язків між учасниками протестів. Завдяки цьому вдалося подолати інформаційну монополію традиційних засобів інформації, забезпечити широку суспільну підтримку та активізувати міжнародну солідарність. Усвідомлення цих процесів є необхідною умовою для аналізу розвитку громадянського суспільства та демократичних трансформацій в Україні. Мета статті полягає у з’ясуванні ролі соціальних медіа як каталізатора суспільно-політичних зрушень в ході Революції Гідності, а також у комплексному аналізі довготривалого впливу цього досвіду на трансформацію громадянської участі та становлення демократичних інститутів. Методи дослідження включають аналіз наукових джерел, контент-аналіз матеріалів соціальних мереж, а також системний і порівняльний підходи. Їхнє використання дозволило простежити закономірності функціонування цифрових платформ у період масових протестів, виявити ключові механізми мобілізації та особливості цифрової комунікації. Результати дослідження показали, що соціальні медіа виконували комплексну функцію: забезпечували швидке поширення інформації, створювали умови для самоорганізації учасників, сприяли міжнародному інформаційному обміну та формували позитивний імідж протестного руху. Крім того, виявлено, що багатофункціональність платформ стала основою для появи нових форм громадської активності, яка еволюціонувала від ситуативної координації до стійких волонтерських ініціатив. У висновках підкреслено, що соціальні мережі під час Революції Гідності були не лише інструментом комунікації, але й важливим чинником консолідації громадянського суспільства, що призвів до незворотніх суспільно-політичних зрушень. Вони продемонстрували здатність забезпечувати демократизацію суспільно-політичних процесів, сприяючи інституціоналізації нових форм громадянської активності та зміцнювати цінності свободи й солідарності.

ПОВСЯКДЕННІСТЬ БЮРОКРАТІЇ: ДЖЕРЕЛЬНІ АСПЕКТИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ХЕРСОНСЬКОЇ МІСЬКОЇ ДУМИ 1879 Р.

2026-01-05T08:49:47+00:00

Проблематика вивчення міського самоврядування Херсона другої половини XIX ст. сьогодні набуває особливої ваги у зв’язку з масштабними втратами документальної спадщини, спричинені російською окупацією 2022 р. Значна частина дореволюційних фондів Державного архіву Херсонської області, зокрема матеріали міської думи, була викрадена. Це зумовлює необхідність введення до наукового обігу тих джерел, які збереглись у копіях, приватних колекціях, що набуває не тільки наукового, але й меморіального виміру. Мета статті – реконструювати адміністративну повсякденність Херсона 1879 р. через аналіз матеріалів фонду № 4 Державного архіву Херсонської області, які репрезентують діяльність міської думи та управи.Методологія дослідження спирається на міждисциплінарний підхід і теорію повсякденності, що дозволяє розглядати джерела як текстуальні репрезентації соціального порядку, комунікаційних практик і владного дискурсу. До основного кола дослідницьких матеріалів належать: Журнал засідань Херсонської міської думи та Пам’ятна книжка Херсонського міського громадського управління. Перший документ фіксує хроніку практичної роботи думи: склад присутніх, перебіг обговорень, ухвалення рішень, що дозволяє простежити механізми функціонування міської бюрократії. Другий – підсумовує діяльність самоврядування, подаючи систематизовані дані про фінанси, штат, установи та комісії. Разом вони відтворюють ритм міського життя, показують логіку ухвалення рішень, форми комунікації між думою та управою, гласними та громадою. Регулярність засідань (переважно щотижневих) і зміст обговорень – від господарських питань до опіки над школами й лікарніми – демонструють становлення стабільної адміністративної рутини. Саме в цих практиках проявляється формування локальної модерності, де бюрократія виступала не лише апаратом влади, а й соціальним середовищем міського життя. У підсумку зроблені висновки, що аналіз документів думи 1879 р. дозволяє відторити соціальну текстуру херсонської бюрократії; побачити, як через буденну адміністративну працю формувалась інституційна культура, громадянська участь і локальна ідентичність. В умовах сучасних воєнних втрат подібні джерела стають актом відновлення історичної пам’яті міста та його минулої тяглості.