Південний архів (історичні науки)

ВАЖЛИВІСТЬ РЕЛІГІЙНОГО СКЛАДНИКА У ФОРМУВАННІ НАЦІОНАЛЬНОГО СВІТОГЛЯДУ ПІД ЧАС ВІЙНИ

Віталій Мирославович Карабінович — 2024-12-30

Мета статті полягає у тому, щоб розглянути релігійний складник як засіб забезпечення національної безпеки України. Однією з найгостріших проблем сьогодення в контексті російсько-української війни є також і проблема гарантування безпеки у сфері релігії. Недооцінка цієї проблеми може призвести до загальнонаціональної кризи. Духовний та релігійний складники будь-якого суспільства здатні подолати кризові явища, змінити національну самосвідомість, реорганізувати в правильне русло, об'єднати та привести країну до перемоги навіть під час війни. Методологічною основою дослідження виступили як загальноісторичні методи дослідження, включаючи аналіз, синтез, так і спеціально-історичні методи. Водночас використано методи соціології, наприклад спостереження. Проведено дослідження впливу релігійних організацій на гармонізацію духовного життя українців, що є важливим чинником консолідації суспільства в подоланні кривавого ворога. У часи повномасштабної війни, яку розв'язала росія проти України, важливим чинником для досягнення перемоги є створення духовних засад, консолідації суспільства, переорієнтації свідомості людей на вищі цінності, збереження культурної, духовної, та громадянської ідентифікації українців. Саме духовні цінності стають особливо важливими та, можливо, навіть критичними для соціальної стабільності держави і стають провідними чинниками її сталого розвитку. Слід зазначити, що в Україні вже історично склалося так, що релігія як соціальний інститут активно сприяла консолідації українського етносу, зміцненню моральних засад та забезпеченню суспільної стабільності і солідарності. Як відомо, саме православ'я відігравало важливу роль у збереженні української національної свідомості. Під час національно-визвольних змагань Б. Хмельницького захист православ'я був одним із головних гасел українського козацтва, з яким воно виборювало свою державність. У висновках відзначено вплив релігійного складника на формування та забезпечення національної безпеки України. Дослідили значення релігійних організацій як основи консолідації духовного життя українців та довели, як важлива та, беззаперечно, цінна релігійна підтримка свідомості українців під час війни.

УКРАЇНЦІ В КАЗАХСТАНІ ПІД ЧАС КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ, РОЗКУРКУЛЮВАННЯ ТА ГОЛОДОМОРУ 1932–1933 РОКІВ

Наталя Миколаївна Кузовова — 2024-12-30

Стаття досліджує репресії, спрямовані проти українців – поселенців та спецпоселенців у Казакській АСРР під час Великого Голоду – Аршаршилику. У центрі уваги зміни, що відбулися у житті українців-поселенців на території Казахстану з початком колективізації та розкуркулення в 1930 р. та призвели до економічного занепаду і голоду в 1931–1934 рр. Під час Голодомору 1932–1933 рр. в Казахстан також були вислані на спецпоселення українці з УСРР та Кубані, котрі були змушені в нелюдських умовах виживати в суворому кліматі, працюючи на рудниках та шахтах, та стали жертвами голоду. Їм довелося поділити страждання казахського народу під час Ашаршилика – казахського голодомору 1931–1934 рр. Мета дослідження: проаналізувати досвід українців-поселенців та спецпоселенців у Казахстані під час Голодомору та Ашаршилику. Методологія дослідження: аналіз матеріалів про репресованих українців у Казахській АРСР у період Голодомору дасть змогу дізнатися про кількість українців, депортованих під час Голодомору, практики виживання та проблеми міжнаціональних відносин. Результати дослідження: проаналізовано зміни, що відбулися у житті українців-поселенців у Казахстані з початком колективізації, розкуркулення та голоду; характер та географічні напрями заслання розкуркулених українців у Казахстані; причини голоду серед українських поселенців-хліборобів та його наслідки; характер міжетнічних конфліктів та їхній вплив на політику українізації в Казахстані. Висновки. На відміну від Голодомору 1932–1933 рр. в Україні голод у Казахстані вважають результатом насильницької седентаризації казахів, проведеної сталінським режимом. Водночас у Казахстані проживала вагома частка українців-землеробів та українців-спецпоселенців, що стали жертвами голоду. Свого часу їх поява була частиною імперської політики, спрямованої на колонізацію казахських земель, наслідком яких стало скорочення життєвого простору казахів. Із кінця ХІХ ст. до 1926 р. українське населення Казахстану зросло з 80–120 тис осіб до 860 тис. Разом із тим українські поселенці виявилися дуже уразливими: політика «ліквідації куркулів як класу» та примусова колективізація з усуспільненням усього майна зруйнували життя общин та їхні традиції, що допомагали їм виживати в суворих кліматичних умовах. Їх число поступово поповнювалося спецпереселенцями – земляками та українцями з Кубані та інших місць проживання українських громад у РСФРР. Спецпереселенці мусили працювати на рудниках та шахтах, стаючи жертвами голоду через погані харчування та умови утримання. У результаті репресій, голоду та депортацій чисельність українців у Казахстані зменшилася з 1926 по 1939 р. на 23,5%. Унаслідок дегуманізації на ґрунті голоду та репресій траплялись етнічні конфлікти, жертвами яких ставали казахи. Оскільки радянська влада вбачала в українському національному рухові небезпеку, це потягло за собою згорнення політики коренізації (українізації) в Казахській АСРР в ім’я «насадження ленінського інтернаціоналізму».

ТАКТИКА ТА ОЗБРОЄННЯ «НАРОДІВ МОРЯ» ЯК ЧИННИК ПЕРЕМОГИ НАД ЦИВІЛІЗАЦІЯМИ СХІДНОГО СЕРЕДЗЕМНОМОР’Я В 1250–1150 РР. ДО Н. Е.

Ігор Олексійович Панафідін — 2024-12-30

Мета статті – обґрунтування чинників військової перемоги «народів моря» над народами Східного Середземномор’я у період 1250–1150 рр. до н. е. У статті розглянуто один з актуальних напрямів вивчення причин, проявів і наслідків військового вторгнення «народів моря» для цілого регіону Середземномор’я, що зумовило подальші зміни політичного та культурного ландшафту Східного Середземномор’я на зламі бронзового та залізного віків. Методи дослідження: у процесі дослідження використано такі методи: контрфактичний, який дав змогу альтернативно уявити події у Середземномор’ї та сконструювати події відповідно до досягнень нової західної історіографії; історико-порівняльний метод допоміг у реконструкції подій та ідентифікації джерел; герменевтичний метод сприяв поглибленому аналізу зарубіжної та української історіографії. Результати дослідження. Проведений огляд сучасних наукових досліджень західної, а також вітчизняної історіографії дав змогу розглянути проблему застосування військових технологій у період міграції «народів моря». Зауважено, що експансія «народів моря» сприяла змінам не лише на геополітичній карті тогочасного світу, а й у військовій, культурній та економічній сферах. Активне використання бойового устрою піхоти спричинило переворот у військовому мистецтві «народів моря» та дало їм змогу перемагати на території Стародавньої Греції та в інших регіонах стародавнього світу, а саме: Анатолії, Кіпрі, у районі Південного Леванту, Месопотамії, Криту, островах Егейського моря. Висновки. На основі широкого кола джерел зроблено висновок, що поява залізного озброєння «народів моря», навіть, можливо й у стародавніх греків, які брали участь у бою, сприяла великим перемогам над народами Східного Середземномор’я досліджуваного періоду. Протофаланги, що були озброєні круглими щитами і захищені бронзовими панцирами та поножами, стикаючись із колісницями й лучниками, могли перемагати за рахунок використання захисних обладунків, залізних мечів та списів. Вони стали непробивною стіною для колісниць Бронзового віку.

МОЛОДІЖНІ ГУРТКИ В БАПТИЗМІ ТА ЄВАНГЕЛЬСЬКОМУ ХРИСТИЯНСТВІ У МІЖВОЄННІЙ ГАЛИЧИНІ ТА ВОЛИНІ (1920–30-ТІ РОКИ)

Назарій Ярославович Петрів — 2024-12-30

Метою статті є розгляд та аналіз основних етапів становлення та розвитку молодіжних гуртків при громадах євангельських християн і баптистів Галичини та Волині у міжвоєнні десятиліття. На основі загальнонаукових та конкретно-історичних методів, таких як аналіз, порівняльний та хронологічний, визначено основні напрями діяльності молодіжних гуртків та доведено їхню активну участь у місіонерській діяльності руху на цих територіях. У результаті висвітлено освітню та виховну діяльність гуртків. Проаналізовано їхній вплив на формування богословського порядку денного в об'єднаннях євангельських християн і баптистів у міжвоєнні десятиліття. Підсумовуючи огляд історії розвитку та діяльності молодіжних гуртків при громадах ЄХБ, можна сказати, що молодіжні гуртки як елемент релігійно-світоглядного виховного процесу в середовищі громад були важливим елементом їх інституційного та конфесійного становлення. Молодіжні гуртки пройшли досить динамічний шлях – від створення поодиноких і не пов'язаних між собою окремих структурних одиниць при громадах до добре організованої адміністративно-управлінської мережі гуртків із розвиненою управлінською, просвітницькою та місіонерською мережею. Незважаючи на богословську спорідненість євангельського християнства та баптизму, уже у 20-х роках XX ст. розпочався процес поступового створення двох незалежних вертикалей управління молодіжними групами при громадах обох течій. Інституційно цей процес завершився у 1935 р. з оприлюдненням «Положення про євангельські молодіжні гуртки при євангельських християнських громадах». Молодіжні групи, які діяли при баптистських громадах, хоча впродовж міжвоєнних десятиліть і залишалися частиною тієї ж управлінської мережі, усе ж утворювали окремі національні структури, як, наприклад, баптистська молодь у Галичині. Навпаки, молодіжні групи, що діяли при громадах ЄХБ, усіляко намагалися зберегти свій наднаціональний статус, об'єднуючи у своїх лавах представників різних національностей, які належали до цієї протестантської течії. Структурна організація гуртків в окремі союзи та асоціації сприяла активізації місіонерської діяльності молоді в громадах, що, своєю чергою, дало можливість збільшити кількість прихильників обох течій та налагодити внутрішньоцерковну роботу з молоддю в межах самого руху.

ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧІ ЧИТАННЯ В КРИВОРІЗЬКОМУ ДЕРЖАВНОМУ ПЕДАГОГІЧНОМУ УНІВЕРСИТЕТІ: ТЕМАТИЧНИЙ АНАЛІЗ

Наталя Анатоліївна Печеніна — 2024-12-30

Мета – проаналізувати матеріали історико-краєзнавчих читань «Криворіжжя: погляд у минуле» як складову частину наукового життя міста, інструмент для популяризації краєзнавчих знань та залучення науковців, музейних працівників, істориків-аматорів, молодих дослідників та всіх зацікавлених до дослідження історії регіону. Методологічною основою дослідження є локальна історія та усна історія. Результати. Історико-краєзнавчі дослідження Криворіжжя проводяться понад 80 років. За цей час сформувалася група краєзнавців, які вивчають історію рідного краю, було зібрано та впорядковано значну кількість джерел та літератури, що присвячена краєзнавчій проблематиці. Із 2015 р. за ініціативою кафедри історії України та правознавства й Музею історії КДПУ започатковано проведення щорічних історико-краєзнавчих читань «Криворіжжя: погляд у минуле». До участі в краєзнавчих читаннях запрошуються науковці, викладачі, студенти, співробітники музеїв, архівні працівники, краєзнавці-аматори, бібліотечні працівники, вчителі шкіл та учні старших класів, працівники мас-медіа, представники громадських організацій. До розгляду учасникам пропонується цікава та актуальна тематика, що висвітлює різноманітні аспекти історії Криворіжжя в ретроспективі. За час свого існування історико-краєзнавчі читання відбувалися у різних форматах (пленарне та секційні засідання, круглий стіл тощо). За об'єктивних обставин із 2020 р. читання проходять у форматі онлайн-конференції. Участь у роботі історико-краєзнавчих читаннях надає можливість для особистого внеску в історичні дослідження міста, виховує відповідальність за збереження історичної пам’яті та заохочує нові покоління дослідників до вивчення історії свого міста. Висновки. Матеріали історико-краєзнавчих читань «Криворіжжя: погляд у минуле» стали невід’ємною частиною наукового життя регіону, зберігаючи пам’ять про минуле та допомагаючи розуміти сучасні виклики. Краєзнавчі дослідження тривають, тому маємо надію, що дана робота буде продовжена.

НИЗХІДНА СОЦІАЛЬНА МОБІЛЬНІСТЬ В УРСР: НА ПРИКЛАДІ ДИСИДЕНТІВ

Лідія Богданівна Федик — 2024-12-30

Мета. На основі спогадів дисидентів проаналізувати причини та наслідки низхідної соціальної мобільності в УРСР. Методи. У роботі використано загальнонаукові методи аналізу і порівняння, які дали змогу виявити канали соціальної мобільності для різних соціальних прошарків радянського суспільства; системний метод був використаний при з’ясуванні чинників соціальної мобільності в УРСР. Історичний метод дав змогу розглянути проблему соціальних ліфтів та напрямів їхнього руху в конкретних історичних умовах. Оскільки основним джерелом дослідження були спогади українських дисидентів, застосовано герменевтичний метод. Водночас біографічний метод через розкриття окремих аспектів життя людини дав змогу зробити узагальнений аналіз проблеми низхідної соціальної мобільності та здійснити емпіричне підкріплення висунених теоретичних положень статті. Результати. У процесі дослідження встановлено, що горизонтальна (просторова) соціальна мобільність у СРСР була ускладнена через обмеження, встановлені державою (паспорт, прописка). Найбільш дієвими соціальними ліфтами в СРСР була освіта та армія. Установлено зв'язок між класовим походженням і соціальною мобільністю. Показано, що зміна соціального статусу людини не завжди була умовою для зміни її матеріального становища. У процесі вивчення спогадів українських дисидентів виявлено, шо більшість із них походило із селянських або робітничих родин. Їхнім каналом соціального підйому була освіта. Однак обов’язковою умовою була участь у комсомолі, а в подальшому членство КПРС. Висновки. Як висхідна, так і низхідна соціальна мобільність була контрольована державою. Соціальний спуск був примусовим і супроводжувався втратою роботи і житла, можливості займатися професійною діяльністю. Сім'я та шлюб у випадку дисидентів, за умов втрати соціального статусу, призводили до соціальної деградації одного або всіх членів сім’ї.

ДЖЕРЕЛО З ІСТОРІЇ МІСЬКОГО САМОВРЯДУВАННЯ ХЕРСОНА ТА РОЛЬ ЄВРЕЙСТВА В ЙОГО УПРАВЛІННІ НА ПОЧАТКУ XX СТ.

Олександр Вікторович Черемісін — 2024-12-30

Мета дослідження – введення до наукового обігу нових джерел з історії вивчення єврейської історії та історії міського самоврядування Херсона на початку XX ст. Документ, який публікується у цій статті, є повнотекстовою копією особистої думки губернатора Херсонської губернії щодо модернізації порту у 1908 р. Джерело раніше зберігалося у Ф. 1. Канцелярія Херсонського губернатора Державного архіву Херсонської області. Методологічною основою дослідження стали такі методи, як аналіз, синтез, а також методи археографії відповідно до правил публікації текстів кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. Основні результати дослідження. Центральне місце джерела, що публікується, займає особиста думка губернатора Херсонської губернії Бантиша Федора Олександровича щодо модернізації порту Херсона на початку XX ст. Цими питаннями займалися органи міського самоврядування, і в процесі проведення робіт губернатору не сподобалася їхня ідейна та змістова наповненість. На його думку, міське самоврядування нераціонально проводило модернізацію порту, оскільки це прив’язувало торгівлю Херсона до залежності від Миколаєва і Одеси. У ході свого розслідування він виявив, що міським самоврядуванням Херсона керують ззовні євреї, які пов’язані бізнесовими інтересами з одеськими крупними фінансистами того часу. У відповідь на ці явища губернатор виклав свої ідеї декількома листами до органів центральної влади, у яких пояснював, що найбільш удалою ідеєю буде проводити модернізацію порту в іншому напрямі, що полегшить доставку вантажів і хліба з лівобережної частини Дніпра, а у загальному підсумку призведе до зростання ролі херсонського порту і допоможе виграти конкуренцію у Олександрівська та Миколаєва. У цілому Ф.О. Бантиш висловлював негативне враження від дій органів міського самоврядування, оскільки побачив, що воно повністю попало під вплив групи, якою керував впливовий і заможний єврей Моісей Семенович Рабінович. Тому на сторінках цього документа розгортається справжня жива історія міста Херсона, яка дає зрозуміти, хто керував містом насправді. Окрім цього, документ насичений багатьма статистичними даними і відсилками до інших документів, які не дійшли до наших днів, і надає розгорнуту картину взаємовідносин влади на різних рівнях: центральному, регіональному, міському.