МІЖ ТИСКОМ ДЕРЖАВИ Й ЦЕРКОВНОЮ МІСІЄЮ: ДІЯЛЬНІСТЬ ПРАВОСЛАВНОГО ДУХОВЕНСТВА У ФОРМУВАННІ МАЙБУТНІХ СЕМІНАРИСТІВ В УРСР (ДРУГА ПОЛОВИНА ХХ СТ.)

Анотація

Метою дослідження є виявлення форм і механізмів участі православного духовенства УРСР у підготовці майбутніх семінаристів у другій половині ХХ ст., з огляду на обмеження релігійної освіти та антирелігійну політику радянської влади.Методами дослідження стали проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, описовий, реконструктивний, а також метод конкретного аналізу історичних джерел. Результати дослідження. Проаналізовано участь православного духовенства УРСР у підготовці майбутніх семінаристів у другій половині ХХ ст. на тлі обмежень релігійної освіти та антирелігійної політики радянської влади. Розкрито легальні, напівлегальні й нелегальні форми залучення молоді до духовного життя, включно з богослужбовою практикою, індивідуальним наставництвом і неформальним релігійним навчанням. Простежено роль священників як носіїв релігійної тяглості, духовних наставників і посередників у формуванні пастирських кадрів. З’ясовано, що неформальна діяльність духовенства з підготовки молоді до пастирського служіння стала формою латентного опору радянській антирелігійній політиці й передумовою релігійного відродження кінця 1980-х років. Висновки. Православне духовенство в УРСР у другій половині ХХ ст. відігравало не лише релігійно-обрядову, а й освітньо-виховну роль, перебираючи на себе функції духовного наставництва та початкової богословської освіти в умовах жорстких обмежень. Формуючи неформальні механізми підготовки майбутніх пастирів, парафіяльні священники розробили цілу низку адаптаційних практик, що поєднували участь у богослужіннях, релігійне виховання в родинах, індивідуальні бесіди, надання доступу до духовної літератури, а також підтримку абіітурієнтів на всіх етапах вступу до семінарій. Ці процеси набули як спонтанного, так і системного характеру в межах церковних громад. Особливістю виявлених практик було їхнє глибоке вкорінення у локальне релігійне середовище та залежність від особистої ініціативи священника, що свідчить про значущу роль людського фактора в процесі збереження та трансляції релігійної традиції. Наявність прихованих моделей духовного навчання та опіки свідчить про життєздатність церковної спільноти навіть в умовах ідеологічного контролю й переслідувань.