ПРОФЕСІЙНА САМОРЕАЛІЗАЦІЯ ВІТЧИЗНЯНИХ ОСВІТНЬО-НАУКОВИХ ФАХІВЦІВ НА БАЗІ УКРАЇНСЬКОГО ІНСТИТУТУ ГРОМАДОЗНАВСТВА В ПРАЗІ 1926–1928 РР.
DOI:
https://doi.org/10.32999/ksu2786-5118/2023-41-5Ключові слова:
викладачі, професорсько-викладацький склад, освіта, наука, саморозвиток, установи інституту, Наукова РадаАнотація
Метою роботи є аналіз діяльності провідних освітян Українського Інституту Громадознавства. У статті акцентовано увагу на функціонуванні закладу, оскільки він займав вагоме місце при наданні освітніх послуг українським емігрантам у Чехословаччині 1926–1928 рр. Методи дослідження. Під час дослідження даної проблематики застосовано історичний метод як магістральний, а також аналітичний, дескриптивний. Для розуміння результативної діяльності викладацького складу навчального закладу необхідно виділити персоналії та на їх прикладі продемонструвати стержень науки, описати просвітницьку діяльність. Результати дослідження. Виокремлені наукові співробітники за допомогою системного аналізу та історичного методу, зазначені їх освітні доробки та вплив на розвиток української науки у Чехословаччині під час еміграції. Висновки. Ефективна самореалізація педагогів в еміграції насамперед залежить від творчого потенціалу, самоконтролю, професійних компетентностей та навчальних стратегій. Джерельна база з вивчення викладачів Українського Інституту Громадознавства являє собою різноманітні джерела, серед них виділяємо звіт з діяльності освітньої установи, статті, архівні документи, які зазначають про просвітницьку діяльність вчених. Надана характеристика основним науковцям у даній інституції, а саме М. Шаповалу, Н. Григоріїву, С. Русовій, Л. Білецькому, С. Ґольдельману, О. Ейхельману, С. Шелухіну, М. Мандрику, Т. Грибу, які акумулювали навчально – науковий процес в Інституті. Доведено, що знання є найціннішим скарбом у суспільстві, за допомогою освіти відбувається обмін інформацією між старим та новим поколінням. Необхідно розглядати Український Інститут Громадознавства як навчальний заклад, який формував науковий український потенціал за межами країни, оскільки у подальшому фахівці, які здобули освіту, намагалися повернутися на території України та впроваджувати освітні реформи. Отже, суспільні перетворення призводять до кардинальних змін у системі вищої освіти.
Посилання
Брайлян Н. Періодичні видання української еміграції у Чехословаччині (1919–1929 рр.): динаміка розвитку, кількісні параметри. Збірник праць Науково-дослідного інститу пресознавства. 2014. № 4. С. 74–90. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ZPNDZP_2014_4_8 (дата звернення: 01.03.2023)
Віднянський С. Культурно-освітня і наукова діяльність української еміграції в Чехословаччині: Український вільний університет (1921–1945). Київ, 1994. 84 с. URL: http://history.org.ua/JournALL/Preprint/1994/1.pdf (дата звернення: 28.02.2023).
Ґольдельман С. Жидівська національна автономія в Україні (1917–1920 рр.). Мюнхен : Дніпрова хвиля, 1967. 138 с. URL: https://diasporiana.org.ua/istoriya/57-goldelman-s zhidivska-natsionalna-avtonomiyav-ukrayini-1917-1920-rr/ (дата звернення: 25.02.2023).
Груць Г.М. Теоретичні засади розвитку суспільного дошкільного виховання у педагогічній спадщині С.Ф. Русової. Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія : Педагогіка. Тернопіль, 2012. № 2. С. 55–59. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/NZTNPU_ped_2012_2_12 (дата звернення: 01.03.2023).
Джус О.В. Творча спадщина Софії Русової періоду еміграції : монографія. Івано-Франківськ : Плай, 2002. 260 с.
Джус О. Професійна підготовка молоді Української діаспори в Українському соціологічному інституті (Українському інституті Громадознавства). Інноваційна педагогіка. Одеса, 2019. № 14. Т. 2. С. 40–46.
Ейхельман О. Проєкт конституції основних державних законів Української Народньої Республіки. Тернів. С.У.Д. ч. 2. 1921. 104 с.
Осташко Т.С. Шелухин Сергій Павлович. Енциклопедія історії України: Т. 10 / ред. Рада : В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Ін-т історії України. Київ: Наук. думка, 2013. 688 с. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Shelukhin_S (дата звернення: 01.03.2023).
Ковальчук О.О. Мандрика Микита Іванович. Енциклопедія історії України: у 6 Т. / ред. рада.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; НАН України, Ін-т історії України. Київ : Наук. думка, 2009. Т. 6. 790 с. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Mandrika_M_I (дата звернення: 01.03.2023).
Зайченко І.В. До питання про історіографію дослідження творчої спадщини С.Ф. Русової. Педагогічний дискурс 2013. № 15. С. 257–261. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/peddysk_2013_15_54 (дата звернення: 01.03.2023).
Звіт з діяльності Українського Інституту Громадознавства в Празі і його установ квітень 1926 – листопад 1928. Прага, 1928. С. 2. URL: https://diasporiana.org.ua/ukrainica/zvit-z diyalnosty ukrayinskogoinstytutugromadoznavstva-v-prazi-i-jogoustanov-kviten-1926-lystopad-1928/ (дата звернення:27.02.2023).
Л. Биковський. Соломон Ізраїлевич Ґольдельман 1885–1974. Бібліографічні матеріали. Денвер – Єрусалим. 1976. 293 с. URL: https://diasporiana.org.ua/ukrainica/9752bikovskiysolomon-izrayilevich- goldelman-1885-1974-bio-bibliografichni-materiyali/ (дата звернення: 20.02.2022).
Лобанова А., Петрухін С. Соціологічні ідеї Микити Шаповала: історична репрезентація. Соціологія: теорія, методи, маркетинг. Київ, 2020. № 2. С. 90–98. URL:http://stmm.in.ua/archive/article.php?issue=20202&contentId=2202026 (дата звернення: 28.02.2023).
Мандрика М. Леонід Білецький. Вінніпег, 1958. 56 с. URL: https://diasporiana.org.ua/literaturoznavstvo/1017-mandrika-m-leonid-biletskiy/ (дата звернення: 20.02.2022).
Сухобокова О.О. Громадсько-політична та культурно-просвітницька діяльність Н. Григорієва (1883–1953) : автореф. дис… канд. іст. наук : 07.00.01, Київ, 2008. 15 с.
Токарчук О.В. Державно-правові погляди С.П. Шелухіна : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 Київ, 2011. 20 с.
Хороб С. Леонід Білецький – історик українського літературознавства. Слово і Час. 2019. № 6. С. 20–30.
