ПРАКТИКИ ВИЖИВАННЯ ТА СПРОТИВУ ГОЛОКОСТУ: ВЗАЄМОДІЯ ТА ВЗАЄМОДОПОМОГА (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ІНТЕРВ’Ю, ЗІБРАНИМИ НА ТЕРИТОРІЇ ХЕРСОНСЬКОЇ ОБЛАСТІ)

Анотація

Метою дослідження є вивчення індивідуальних і колективних практик виживання під час Голокосту на Півдні України на основі усних свідчень, зібраних у межах проєкту «Голоси» Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» (Київ, 2020). Дослідження спрямоване на реконструкцію механізмів виживання, визначення чинників, які сприяли порятунку, а також аналіз форм соціальної взаємодії, морального вибору й взаємодопомоги в умовах окупаційного режиму. Методи дослідження. У роботі застосовано методи усної історії, мікроісторії та історії повсякдення у поєднанні з архівною верифікацією свідчень. Використано порівняльний і контекстуальний підходи для виявлення регіональних особливостей стратегій виживання та співвіднесення індивідуальних наративів із ширшим соціально-політичним контекстом нацистської окупації України. Триангуляція джерел – інтерв’ю, архівних документів та музейних матеріалів забезпечує достовірність і комплексність висновків. Результати. Отримані свідчення розкривають різноманітні форми допомоги з боку родичів, сусідів, духовенства, а подекуди – навіть колаборантів.Особлива увага приділена ролі неєврейських членів «змішаних» родин, де матері часто розробляли цілі стратегії для порятунку дітей. Зафіксовано випадки самопожертви заради дітей, формального «вихрещення» як способу порятунку, прихистку дітей та дорослих у домівках неєвреїв. Ці історії демонструють водночас моральну мужність і неоднозначність людської поведінки в умовах окупації. У свідченнях також простежуються післявоєнні практики замовчування та трансформації родинної пам’яті, які зберігають відбитки колективної травми, і відбуваються під впливом «prosthetic» memory.Висновки. Результати дослідження підтверджують, що виживання під час Голокосту на Півдні України залежало не лише від випадку, а й від мережі міжособистісних зв’язків, неформальної взаємодії та морального вибору окремих людей. Дослідження показує, що свідчення очевидців розкривають мікроісторичний вимір Голокосту на Півдні України, у якому індивідуальні та локальні практики вписуються в ширший соціальний контекст насильства, виживання й пам’яті. Документування подібних історій має вагоме значення для збереження історичної пам’яті, подолання стереотипів і розвитку міжнаціонального діалогу.